Зі здобуттям незалежності розвиток генетики великої рогатої худоби в Україні набуває хаотичного характеру. Відсутність єдиної національної мети селекційної роботи у молочному скотарстві та плану дій на національному рівні залишили господарства сам на сам із цією проблемою. Ефективніші підприємства шукали відповіді на свої питання і способи їх вирішення за кордоном. Решта, а таких більшість, особливо цим не переймалася. Про зміни, що відбулися за останні десять років, і про перспективи розвитку селекції в молочному скотарстві розповідає виконавчий директор Української голштинської асоціації Ігор Присяжнюк.

— Ігоре Вікторовичу, якою особисто ви пам’ятаєте українську молочну галузь десять років тому?

— Те, з чим довелося мати справу мені, дає підстави говорити, що її взагалі не було. Якраз 10 років тому я почав працювати ветеринарним лікарем на Кіровоградщині у господарстві, що входило до групи компаній «УкрАгроКом». У той час створювались сільськогосподарські підприємства й аграрні холдинги, бралися в оренду цілі господарства з фермами, які більше нагадували придаток й існували як соціальний проект. Збереження ферм було ініціативою самих директорів господарств.

Анатолій Іванович Кузьменко, генеральний директор «УкрАгроКому», у той час не ставив за мету надої чи прибутковість, головне — щоб ферма працювала, а на ній люди, і щоб вона ставала кращою. Мені у підпорядкування дісталось кілька відділків з великою рогатою худобою і один зі свинями з безліччю ветеринарних і кадрових проблем. Молокопровід, установлений ще за радянських часів, був розбитий. Молоко доїли вручну у відра. На одну доярку в нас було 15–20 корів. У 40 років жінки (при всій повазі до них) виглядали на 60. Мені казали, що дояркам треба дякувати лише за те, що вони о 5-й ранку приходять на роботу. Бували пиятики і нецензурна лайка. Хотілося щось змінити, але молодому спеціалісту непросто керувати тими, хто пропрацював на фермі 10–15 років, а то і все життя.

Звісно, були й інші ферми, де ситуація була краща, там працювали ще радянські молокопроводи. В одному господарстві мені довелось побачити непрацюючу, напіврозібрану «карусель» 60-х років із внутрішнім доїнням. В Україні все було, але з розпадом СРСР зруйнувалось. Мабуть, із 1990-го до 2000 року галузь просто доживала. Було кілька підприємств на всю країну, які намагалися розвиватись, але для більшості цей період можна назвати «кам’яним віком». Ось такою пам’ятається мені молочна галузь десять років тому.

― Як мінялася ферма?

― Потихеньку, за підтримки і розуміння керівництва, ми почали нарощувати поголів’я. Потроху повертались до механізації. На всіх наших фермах установили молокопроводи. Однак було багато речей, над якими не задумувались. Наприклад, силос був такий, який вийшов, сіно — яке встигли зібрати.

Саме в цей час директор відвідував інші країни, привозив багато інформації. Ми, фахівці господарства, брали участь у різних навчальних заходах. За Ельманом Оруджовим записували ледь не кожне слово. У нас було велике бажання вчитись і міняти ферму, а керівництво підтримувало наше прагнення. Реконструювали старі приміщення, оновлювали техніку. Пам’ятаю, як почали співпрацювати з генетичною компанією і вчились осіменяти корів не гранулами, а паєтами. Доярок учили доїти по-новому. Потім училися правильно годувати тварин, балансувати раціони. Побудували маленький комбікормовий цех, почали купувати премікси.

Пам’ятаю, як досягли річного надою 6 тис. літрів на корову і певний час тупцювали на місці. Треба було по-іншому управляти процесами на фермі й переходити на тижневий режим роботи. Почали зі свиноферми, згодом у тижневому ритмі запрацювала молочна. Перейшли на одномоментний запуск корів. Найважче було «ламати» менталітет і стереотипи працівників.

Потім на порядку денному стало питання заготівлі якісних грубих кормів. Два роки переконували директора придбати силосний комбайн, але він не погоджувався. Вирішили орендувати техніку, заклали одну силосну яму. Коли Анатолій Іванович побачив результат — швидкість, ефективність і якість, — то вже наступного року ми мали власний комбайн. А потім косарки, прес-підбирачі... Дуже багато коштів вкладалось у кормову базу, зате був і результат: додатково 800 літрів молока на корову, а річний надій сягнув майже 7 000 літрів.

Це був період становлення і зміни ставлення до молочної ферми. На неї вже дивились по-іншому — як на бізнес. Тоді керівництво заговорило про будівництво нового потужного молочного комплексу «Петриківське молоко» і в 2013-му його ввели в експлуатацію. Ми ретельно займались плануванням, вибудовували технологію, об’їздили півсвіту і начебто все було зрозуміло, однак на практиці все виявилось набагато складніше.

— На якому етапі генетика набуває особливого значення?

— Вважаю, що все повинно розвиватись поступово і синхронно. Дуже погано, коли купують якісний генетичний матеріал, а заганяють у прямому сенсі в гній. Потрібно зрозуміти, що корова з високим генетичним потенціалом — це інша корова і потребує іншого підходу. А коли вкладаєш чималі кошти в технологію, то маєш вкладати їх і в генетику. Ці речі тісно пов’язані між собою. Інвестиції повинні окупатись, бо інакше це не бізнес. І ще зауважу: навчання на високій генетиці дорого коштує. Для власників — фінансів, для фахівців — родини і здоров’я, бо на роботі доводиться проводити по 10–12 годин на добу.

— Які основні зміни в плані генетики можна виділити загалом по Україні за 10 років?

— Якою є роль держави?

— Чи міг би бути генетичний прогрес в Україні швидшим?

— Яка мета в Української голштинської асоціації?

— Голштинська асоціація бере на себе роботу замовника чи скульптора?

— Яка корова потрібна Україні?

— З якою метою Українська голштинська асоціація започаткувала парад голштинів?

— Як генетичні компанії ставляться до створення асоціації? Бачать у ній перешкоду чи конкурента?

Відповіді на ці та інші питання читайте в журналі «Молоко і ферма» № 1 (38), лютий 2017.