Тетяна Антоненко, International Dairy Magazine

Спектр відношення до приватних власників корів за останні роки змінювався від абсолютного ігнорування до підкресленої уваги. Ті з професійної молочної спільноти, для кого корова на приватному подвір’ї є «джерелом сировини», спочатку дратувалися і говорили, що підтримка такого виробника взагалі дурниця, бо неможливо добитися якісного молока від корів, що утримуються у приватному секторі. Немає сенсу витрачати ресурси на безперспективну справу, а всі зусилля краще спрямувати виключно на будівництво ферм, бо за ними майбутнє. Дехто підходив до проблеми більш помірковано, говорячи про те, що, мовляв, є молочний бізнес (це там, де на молоці роблять гроші), а є – вирішення соціальних проблем села, яким повинна опікуватися держава. У тому числі, створюючи умови для розвитку молочної справи. І якщо розглядати корову як інструмент вирішення соціальних питань, то її утримання може бути таким собі сільським хобі, і мета в цьому випадку - чимось зайняти людей. А про гроші, тим більше серйозні, мова тут йти не може. Про погану ж якість молока, що збирають з подвір’їв, було вже сказано стільки, що у середовищі молокопереробників стало непристойним згадувати про приймання у переробку «молока від населення». Ті молокозаводи, які спромоглися укласти договори з сільгосппідприємствами, пишалися високим відсотком переробки саме такого молока (якісного, і, звичайно ж, дорожчого) і з задоволенням підкреслювали це за кожної нагоди. Ті ж, хто був вимушений приймати молоко від населення, тихенько собі помовчували.

У дискусіях та спробах вирішення глобальних проблем галузі минали роки. Коли нещодавно нарешті стало помітним зростання виробництва молока саме у сільгосппідприємствах і будівництво ферм стало хоч і не дуже поки що широкою, але практикою, з витратами і всім іншим, що супроводжує дорогі проекти з доволі високими ризиками, ті самі люди, що колись зневажливо відгукувалися про якість «хазяйського» молока, стали говорити, що не таке вже воно й погане... І якщо створити такі-сякі умови, то можна добитися навіть цілком пристойної якості... Відбувся розворот до тих, хто всі ці роки, поки йшли дискусії, тримав корів, здавав молоко, вирізав корів (коли вже утримання ставало надто дорогим), виливав молоко на дорогу, інколи говорив щось емоційне на камеру... У молочній спільноті, яка, до речі, завжди перебуває у тонусі, бо постійні новації державних чиновників не дають розслабитися, відновилися спроби якось структурувати сільських бабусь і дідусів з їх корівками у щось таке більш-менш кероване. Заходилися створювати кооперативи.

Цікаво те, що всі проекти і програми, направлені на розвиток молочної галузі, бадьоро оперують даними про чисельність поголів’я, продуктивність корів, про всілякі схеми фінансового впливу на стан виробництва і т.п. При цьому професійні об’єднання регулярно збирають спеціалістів для викладення фахової позиції з важливих питань і щиро радіють, що можна представити свою думку тим, хто буде видавати закони, розпорядження і накази, які будуть потім впливати на щоденну роботу працівників галузі. Залишається загадкою – чому документи, котрі потім видаються, майже не мають ознак впливу того досвіду, яким ділилися фахівці... Наче у кабінетах нічого того й не читають ...

Кваліфіковані менеджери знають, що для впровадження будь-якого проекту потрібні основні три компоненти: ідея з розумінням як саме робити справу, гроші і люди, які будуть ідею втілювати. З ідеями все в порядку. Чого тут розмірковувати: треба добитися нормальної якості того молока, яке зараз постачається у переробку населенням. Стосовно «як саме робити справу» думки, як правило, не співпадають, але тут хоча б ідуть дискусії. З грошима складніше, але їх також врешті знаходять. А от складова «люди», тобто, хто саме буде втілювати наплановане, якщо й згадується, то у досить загальному вигляді, тому що наче і так зрозуміло – звісно ж, втілювати будуть люди, котрі живуть у селі. Само собою.

Всім відомо, що зміна кількості сільського населення в Україні в останні роки подібна загальній тенедції в країні, тобто, кількість селян зменшується (з майже 17 млн у 1990 до 14 млн. 336 тис. у 2011). Правда, коли йдеться про молочне фермерство сучасного рівня, то справа не в кількості тих, хто потенційно може ним займатися. Сучасні ферми і технології не потребують багато персоналу. Справа в тому – чи хочуть селяни взагалі цим займатися. В програмах і планах, мабуть, приймається допущення, що за існуючого високого рівня безробіття на селі (реального, а не за статистикою), люди будуть раді отримати будь-яку роботу. Виявляється, не все так однозначно.

Кількісних показників, що характеризують стан справ на селі, вистачає. У всякому разі, кількісні дослідження постійно проводить Державна служба статистики і цифри – чого, де і скільки додалося чи зменшилося, є. А от глибинних досліджень, які б представили сучасну картину складного сільського середовища, з масою особливостей, мотивів, звичок і устремлінь, здається, майже зовсім немає. А це ж ті дані, які дозволяють робити прогнози точнішими, а ефективність впровадження проектів вищою. Одним із недавніх досліджень (теж кількісним) є опитування «Соціально-економічний стан українського села». Воно проводилося Інститутом Горшеніна спільно з тижневиком «Коментарі» у 2011 році. Отримані цікаві дані, на які, можливо, треба уважніше глянути тим, хто розраховує на залучення селян у розвиток молочної галузі у будь-якій формі.

Більше інформації читайте в журналі «Молоко і ферма» № 4 (11), серпень 2012 рік.