Тетяна Антоненко, International Dairy Magazine

Продовжуючи тему виробництва молока у дрібних господарствах, звернімося до досвіду тих, для кого це не статистичні таблиці та їх аналіз, а щоденна праця й клопіт із худобою. Хотілося б отримати відповіді хоч на частину тих «чому?», які постали в попередньому матеріалі під рубрикою «Приватний сектор».

Зустріч із Григорієм Прохоровичем Наконечним та його родиною з одного боку підтвердила те, що розвиток дрібного фермерства супроводжує безліч серйозних проблем, а з другого — приємно здивувала оптимізмом та бойовим настроєм господаря. Бо якщо навіть у тих умовах, у яких працює його фермерське господарство, він нарощує поголів’я, успішно продає продукцію й готовий розширювати виробництво, то це серйозний показник живучості сільського підприємництва та спроможності пристосовуватися до будь-яких умов. Якби ще ці умови стали не «будь-якими»...

Село Семенівка Баришівського району Київської області — це близько 80 км від столиці. На під’їздах до району, крім красивої сучасної дороги на Харків, збудованої до Євро-2012, в очі впадають досить великі клапті необроблених площ, порослих бур’янами, а де-не-де вже й кущами.

За радянських часів у селі був великий радгосп «Семенівський» з фермою на 5000 голів та 1800 голів дійного стада. Нині в селі 180 корів. Третина належить фермерському господарству «Віра, Надія, Любов»«. Його в 1999-му році заснував Григорій Прохорович Наконечний і назвав так на честь своїх трьох доньок.

Вражаюче зменшення поголів’я він коментує так: «Я прожив тут чверть століття і працював тільки у тваринництві. За фахом я зоотехнік. Спочатку тут був радгосп, потім КСП, потім усе це зробили товариством. За всіх цих форм та будь-якого керівництва я „до останнього патрона“ беріг поголів’я.

До переїзду в село працював у Києві. Але після Чорнобильської трагедії, коли брав участь у ліквідації наслідків, побачив, як із зони масово вивозили худобу й радіоактивне молоко... Одним словом, зрозумів, що доведеться нарощувати поголів’я. Вирішив: треба в село, тож і переїхав до Семенівки з усію родиною. 16 серпня 1987-го року приступив до роботи — пішов на ферму помічником бригадира.

Зайнятися було чим: нарощували поголів’я, дбали про правильну годівлю, догляд. Тоді ще у Переяславі діяв великий селекційний центр із відтворення великої рогатої худоби. Там працювала Воленко Ірина Степанівна, з якою я був знайомий ще до переїзду в село. Там наш радгосп брав хороший спермоматеріал від канадських плідників — отак за їхньої допомоги на Семенівській фермі розводили нетелей. Результати були дуже добрі: первістки давали до 30 кг молока та важили до 500 кг і більше. З них і формували стадо.

Потім почалося те, чого я пояснити не можу: з’явився якийсь чи то дозвіл, чи розпорядження, що худобу з ферми селяни можуть брати в оренду. Порозбирали всіх. Я тоді пояснював людям, що не кожний зможе в домашніх умовах утримувати таких високопродуктивних корів і забезпечувати їм потрібний раціон та догляд. Але всіх приваблювало, що ті корови дають багато молока! Буквально за два-три роки через хвороби та інші причини поголів’я було знищене. Не залишилося й жодної ферми — їх просто порозбирали.

Коли залишалося близько 130 корів, я надумав узяти ферму в оренду. Уже й родину підготував до думки, що будемо займатися молочним фермерством. Але де там! Спрацював наш менталітет: „А чого це саме йому? Не дамо!“ І всі ті корови пішли на м’ясокомбінат... Протидіяти цьому я не зміг».

Пізніше Григорій Прохорович таки зареєстрував фермерське господарство. Чи, краще сказати, «почав реєстрацію». Тому що навіть сама процедура оформлення документів зразу ж засвідчила: легкого шляху не буде. Документи оформлювали півтора року! Писання заяв, отримання дозволів і поїздки до районних юристів перетворилися на справжнє ходіння по муках. Під час кожного візиту в статуті господарства знаходили невідповідності вимогам якихось химерних документів. Виглядало все це, на думку Григорія Прохоровича, дуже дивно. Все ж таки члени його родини є фахівцями — доньки, наприклад, мають вищу освіту, закінчили аграрний університет. Так просто не могло бути, щоб помилок у паперах стало на 18 місяців ходінь по кабінетах! Тоді він подумав: «Це ж як ми через все те відстаємо! Яка ж вона страшна, ця бюрократична машина, яка все знищує й убиває будь-яке бажання чимось займатися! Скільки ж молодих і активних людей, які б хотіли працювати на користь собі й державі, не витримали такого знущання!»

Більше інформації читайте в журналі «Молоко і ферма» № 5 (12), жовтень 2012.